З початку 60-х років я брав Діка до одеських художників. – на «середовища» до Олега Соколова, на «лотереї» до Ануфрієвих… Спочатку він відчував деяку незручність при фотографуванні художників та їхніх натурниць. Але потім подолав свою сором’язливість і почав робити портретну галерею одеських нонконформістів та тих, хто не вписувався у гладку схему соцреалізму.

Мені вдалося вмовити Гершберга кинути «Поліграфмаш» та повністю «віддатися» фотографії. Він очолив фотолабораторію в Одеському театрально-мистецькому училищі та читав там лекції з фотомайстерності. Виїхавши до Ізраїлю 1991 року, продовжував фотографувати, ставши кореспондентом газети «Время», і з 1992 року газети «Вести». І там також виставки. Остання – минулого року у музеї російського мистецтва імені Цетліних у Рамат-Гані.

Повернуся до шістдесятих-вісімдесятих. Молодий прекрасний обличчя одеських художників. Немає в мене ностальгії за минулим. Але молодість прекрасна поза політичними, соціальними умовами. Думаю, це можна відчути на знімках.

Деякі коментарі до фотографій.

У своєму архіві Ілля Гершберг виявив ще одну фотографію «Збірної виставки». І справа не тільки в тому, що можна побачити більше робіт Сичова та Хруща, виявлено гордий напис, про який ми всі забули – «Це виставка!».

“Квартирники”. Мені здається, що першою квартирною виставкою була виставка Володі Стрельникова у квартирі Алли Шевчук у провулку Чайковського. А виставка дерев’яних ляльок Есфірі Серпіонова проходила на вулиці Горького. Саме там Гершберг посадив Естер, Люду Яструб та мене (верхній ряд), нижче – Вітя Маринюк та Валік Хрущ.

З Люсиком Міжбергом, Михайлом Черешні Ілля дружив, в Аню Зільберман в юності був закоханий. Чи потрібно дивуватися, що так багато їхніх знімків збереглося у його архіві. Але тішить те, що є фотографії художників, які рідко брали участь у тусовках – це і Віктор Рисович, і Шурік Ріхтер та Костя Скобцов. І Надя Гайдук, яка з початку сімдесятих жила в Москві, але постійно приїжджала до Одеси до батьків, дружила з усіма нонконформістами. Наді, на жаль, не стало в лютому 2016 року.

Не лише художники, а й їхні дружини, подруги. Це і дружина Люсика Міжберга – Ася Муртазіна, і дружина Віті Маринюка (після смерті Люди Яструб) Олена Марущак, і моя – Валентина Голубовська.

У Музеї західного та східного мистецтва сфотографовані Олег Соколов з Оленою Шелестовою, у Художньому – Віталій Абрамов. А в галереї «Тірс», яка стала першою спробою створення у післявоєнній Одесі Музею сучасного мистецтва – Фелікс Кохріхт, який щось пояснює групі слухачів, серед яких його соратниця з майбутнього музею Рита Ануфрієва.

Не лише одеську фотографію Осика Островського надіслав Гершберг, а й трагічну – похорон Островського в Ізраїлі. Я вперше побачив, як ховають у пустелі, був уражений цим знімком.

Ряд цих фотографій зроблено при мені. Розкажу про одну зйомку – у майстерні Люсика Дульфана. Я попередив його, що прийду не один, а з фотографом зняти кілька картин перед його виставкою для статті. Я не врахував психології знаменитого вигадника Дульфана. Він підготувався, одягнувся як східний купець, стояв у наполеонівських позах і найменше хотів, щоб фотографували картини. Це була вистава одного актора перед одним фотографом. Втратити таку можливість не можна було. Дульфан – це Дульфан, передбачуваний і завжди несподіваний.

Зверніть увагу на фотографію, де Володя Стрельніков біля своєї роботи. Така ж композиція була і у фотографії Сашка Ануфрієва – біля картини. Гершберг потім їх надрукував у великому форматі (здається, 40х60), і художники вже по фото розписували свої картини. Наскільки пригадується, така, виконана в чотири руки, фотографія зберігається у Віті Марінюка.

«Коли ми були молоді і нісенітницю прекрасну несли..» – співали Нікітіна. Можна наголосити на слові «нісенітниця», я б радив – на слові «прекрасну». Коли ми були молодими, ми легко намагалися перевернути світ. Щось вийшло, щось не вийшло. Вдивіться у ці фотографії, обличчя цих людей. Прекрасних, вільних духом та помислами, людей. Такими для них зберегла для нас фотокамера Іллі (Едіка, Діка) Гершберга. Дякую йому!