Виставка Сергія Полякова, на яку це місто чекало чимало років, виявилася викликом як для міста, так і для самого автора. Трюїзм «унікальність бачення» у його випадку набуває нової життя, адже відчуття часу, людей та простору цього митця неможливо сплутати з чиїмось іншим.

На одній з попередніх презентацій Поляков напівіронічно-напівсерйозно назвав своє теперішнє відчуття реальності «постдекадансом», маючи на увазі неспішну ентропію старого світу й абсурдні моменти сьогодення. Натуру, що минає. Своїм творам він дає нібито ні до чого не зобов’язуючи характеристики на кшталт «трохи сумні, трохи веселі, трохи меланхолійні, що відображають мій настрій». Втім, чим довше глядач вдивляється у його «безодні повсякденності», тим сильніше відчуває їхній пильний погляд на собі. В його роботах немає цинізму, але проглядається чимале розчарування, приводи для якого нам безперебійно постачає дійсність. Це — хроніки втоми духу та матерії.

Та попри меланхолічність (явну і приховану) Поляков не є співцем мороку і безнадійності. Скоріше, він створює візуальні міфогенні мотиви, що пов’язані з реальністю лише контекстом. Чи не є його визначення фотографії як «бленда» літератури і геометрії тим самим захисним шаром між собою і рутинним абсурдом?

Філософ Рюдіґер Сафранскі писав: «Романтизм як епоха минув, але романтизм як світогляд залишився. Він майже завжди вступає в гру, коли невдоволення реальністю та умовностями прагне втечі, змін або можливості трансценденції».

Ескапізм і прагнення трансцендентного породжують іноді вагомі рефлексії й водночас є документами епохи. Всі роботи художника «вагітні» історією, де кожна деталь працює на неї, де неминуче починаєш думати про контекст і про розвиток сюжету. Поляков зазвичай не працює «серіями», де легко вибудувати сторітелінг, кожна його фотографія — «річ у собі».

Юлія Манукян