З когорти «бойчукістів»
24.07.2025 2025-08-10 15:59З когорти «бойчукістів»
З когорти «бойчукістів»
27 липня Музей сучасного мистецтва Одеси (МСМО) продовжив цикл лекцій про фундаторів одеської художньої школи. Йдеться про Миколу Артемовича Павлюка (1901 – 1984).
Коли ми потрапляємо в хол МСМО (вул. Європейська, 31/33), нашу увагу привертають три великі портретні постери художників, що належать до двох поколінь однієї епохи, – Михайла Жука, Теофіла Фраєрмана і Миколи Павлюка. Три провідні особистості, чия художня практика і культурна діяльність залишили особливо яскравий слід в історії Одеси та всієї України. Після руйнації старої освіти в 1919 році, саме вони стали фундаторами нової. В умовах нелюдської політичної системи усі троє залишалися гуманістами і несли світло знань новій генерації митців. Мені імпонує, як послідовно команда МСМО просуває, даруйте за прозу, цей бренд.
Вперше Миколу Артемовича Павлюка я побачив на «худграфі» десь у 1978 році, куди він як куратор часом навідувався на запрошення професора П.А. Злочевського. Невисокий, кремезний, вже літній чоловік з’явився на сходах адміністративного корпусу. Він міг «стріляти» цигарки в когось з викладачів чи студентів, оскільки, піклуючись за його здоров’я, сім’я заборонила йому курити. Ми, тоді третьокурсники, вже знали, що це авторитетний художник і педагог, про якого наш учитель Валерій Гегамян говорив з повагою. Валерій Арутюнович найбільше цінував у колегах порядність, тактовність і професіоналізм. Павлюк як художник і педагог був методично грамотний, здебільшого дотримувався системи П. Чистякова. Наприклад, Микола Резніченко згадував, що особливу увагу Микола Артемович як консультант приділяв композиції, ілюструючи свої пояснення графічними схемами на клаптиках паперу. Забігаючи наперед, відзначу, що Микола Артемович став засновником династії художньої родини Павлюків: син Георгій (1925-1987) – професор, заслужений художник України; онука Галина, донька Георгія – живописець, вихованка КХІ. Їх відрізняє висока живописна культура. Недаремно Георгій говорив своїм учням (зі слів Лариси Дем’янишиної), що не всі студенти стануть художниками, і поділяв митців на колористів і графіків (І. Рєпіна не вважав колористом). Такі твердження базувалися на ерудиції і глибокій живописній культурі цієї родини. Усі, хто знав Миколу Артемовича, з пієтетом ставились до його особи, відзначаючи в ньому делікатність, щирий інтерес і повагу до молоді (Сергій Савченко, Микола Резніченко).
Наступний факт, який свідчив про високий авторитет Павлюка-старшого в мистецькому середовищі, пов’язаний з моїм перебуванням у Київському художньому інституті вільним слухачем. Це було на початку 1980-х, у часи андропівщини, коли ректором був О.М. Лопухов. На мої настійні прохання влаштувати мене до інститут лаборантом, мій суворий візаві висловився так: «Для чого вам Київ, коли у вас в Одесі є Микола Павлюк?». На той момент я ще не знав, що М.А. Павлюк свого часу також викладав у КХІ.
Біографічний «казус»
Що з біографії Миколи Павлюка нам відомо? Народився він 19 грудня 1901 року в повітовому містечку Гайсині, Подільської губернії, у сім’ї колишнього селянина Артема Платоновича, який працював касиром на залізниці. Після отримання доступу до сімейного архіву з люб’язної згоди онучки, Галини Георгіївни Павлюк, удалося відкрити справжнє прізвище її діда. Згідно з даними свідоцтва про закінчення однокласної дворічної церковно-приходської школи в с. Курячі Лози (Балтського повітового відділення Подільського єпархіального училища, 1912), справжнє його прізвище – Червоний.
Закінчив хлопчина шкільний курс з похвальним листом. Серед предметів обов’язковими були: Закон Божий, церковний спів, письмо, арифметика і читання. Малювання не було обов’язковим предметом, але не виключено, що учні мали змогу набувати художніх навичок, враховуючи наявність в інтер’єрах великої кількості ікон та великої кількості сільських богомазів. Наприклад, перші естетичні враження М. Бойчук і М. Жук отримали саме на основі церковного живопису. Батьки Миколи, судячи з усього, були віруючими.
Свідоцтво містить ще деякі дані, які не співпадають із нам відомими: датою народження вказано 1902 рік. Може, це помилка, але не виключено, що разом зі зміною прізвища його носій вважав за потрібне змінити і рік народження. Прізвище Червоний було поширене на Поділлі ще з XVI століття, у часи козаччини. Як і наближене – Красний – це прізвище типово українське і асоціювалося з кольором доблесті. Давали його також особам, які носили червоний одяг із кармазину (оксамит), чи людям із запальною вдачею або червоним обличчям. З часом воно поширилось і серед інших етносів, найперше в єврейській етнічній групі [1]. Серед євреїв дуже багато носіїв цього прізвища в Гайсинському і Гайворонському районах на Вінниичині та Кіровоградщині. Особливо масові переселення євреїв на Поділля відбулися після набуття Гайсином Маґдебурзького права (1744) та другого поділу Речі Посполитої (1793) у зв’язку з діючою в Російської імперії «межею осідлості».
Чим була продиктована зміна особистих даних, нам не відомо. Можна робити різні припущення, але, однозначно: в умовах громадянської війни це було пов’язано з безпекою.
Професія – «залізничник»
Сім’я залізничника неодноразово змінювала місце проживання. З містечка Гайсин перебрались у Балтський повіт, спершу с. Петрашівка, а згодом м. Соболівка, яке знаходилось безпосередньо на залізниці. Далі були м. Балта, Бірзула (Подільськ). У неповних шістнадцять років Микола Павлюк-Червоний розпочав працювати на приватних заводах Балти – миловарному і пивоварному. Коли підріс, то влаштувався службовцем на Одеській залізниці в м. Бірзулі, на станції Слобідка. Потім на ст. Бірзулі слюсарем, кочегаром на паровозі, помічником машиніста. Тоді ж почав малювати агітаційні плакати.
Ми можемо тільки припускати, чому юнак-залізничник, який пройшов сувору трудову школу, обрав мистецьку стезю? У часи його юності в середовищі, де він зростав, спершу домінував політичний вплив лівих есерів, згодом більшовиків, які проводили на залізниці інтенсивну агітацію. У 1919 році Микола відвідував вечірню школу для молоді, вступив в ряди Всеросійського союзу робітничої та селянської молоді (з 1926 РКСМ). Вже 1922 року був призваний у ряди Червоної армії (ЧА), служив помічником машиніста в 6-му залізничному полку на ст. Слобідка та ст. Єлизаветград у званні сержанта. В анкеті особової справи вказав, що в бойових діях участі не брав.
Чи був Микола Павлюк комісаром бронепоїзда? Про це писали деякі видання, і в нашій уяві враз постає романтичний образ, опаленого війною суворого і безжального комісара-агітатора в чорній шкіряній куртці, як на відомій картині В’ячеслава Токарева. Але навіть скупі факти, які у нас є, змушують ставити під сумнів це твердження. Його служба протікала переважно в тиловому семгменті для налагодження логістики. Так, він був помічником машиніста, але бронепоїзд – це бойова і досить потужна одиниця в тих умовах (згадаймо, що будинок М. Грушевського в Києві більшовики розбомбили саме пострілами з бронепоїзда). В анкетах обох особових справ скромно зазначено: «в бойових діях участі не брав».
Професія – «Одеса. Політехнікум мистецтв »
У 1923 році як молодого спеціаліста Миколу Павлюка відрядили до Одеси, де був залучений до робіт з централізації і блокування залізниці порту. Після завершення робіт, завдяки клопотанню профспілки, тільки 6 листопада отримав направлення на підготовчі курси Одеського технікуму мистецтв, у який вступив наступного, 1924 року, коли його вже було реорганізовано в «Політехнікум». Цим пояснюється різнобій в даті вступу – 1923 або 1924 роки. Від цього часу ми знаємо Миколу Червоного під прізвищем Павлюк (хоча не виключено, що зміна прізвища могла статися раніше).
Навчався він на живописному факультеті у професора Данила Крайнєва (1872-1949) і послідовника Михайла Бойчука, монументаліста і графіка Григорія Кὁмара (1882-1948), відомого нам за прекрасним портретом його колеги, професора Михайла Жука (нині в МСМО). Версія, поширена в багатьох довідниках, ніби Павлюк був учнем Павла Волокидіна, не підтверджується, хоча в портретній творчості можна говорити про певний вплив Волокидіна. Швидше цей домисел виник з причини пізнішого асистенства Миколи Павлюка у Павла Волокидіна на перших порах його викладання в Одеському художньому інституті (1932-1934). Забігаючи наперед відзначимо, що Микола Артемович також був асистентом у Данила Крайнева, Григорія Кὁмара, Теофіла Фраєрмана і Леоніда Мучника. Після реорганізації інститута в училище викладав на старших курсах.
У роки відбудови після голоду 1921-1923 років більшість молодих людей суміщали заняття мистецтвом з підробітками. У студентські роки Микола Павлюк дуже активно проявляв себе у громадському житті як у політехнікумі, так і молодіжному русі міста, найперше на профспілковому поприщі як член «Робмис» (Спілка робітників мистецтва) – на посту секретаря профкому, секретаря виконкому профспілкового бюро та конрольно-учбової комісії. Впродовж перших кількох років студій він суміщав заняття в політехнікумі з роботою на виробництві слюсарем-електромеханіком, вантажником в «Одеса-порт» та на залізниці. До 1926 року підробляв також як маляр.
16 червня 1925 року Микола одружився з двадцятиоднорічною Марією Чугункіною (Свідоцтво № 2186), на той час студенткою графічного факультету Політехнікуму мистецтв. У листопаді у них народився син Георгій, майбутній художник. У родинному архіві зберігся акварельний малюнок – «Юрочка спить» (1926), виконаний молодою матір’ю, яка, очевидно, на деякий час вимушено перервала навчання. Закінчила Марія виш (на той час вже інститут) у 1931 році за спеціальністю «художник-поліграфіст».
У колі «бойчукістів»: «Одеська майстерня»
Завдяки своєму наставнику Григорію Кὁмару в 1925 році Микола Павлюк узяв участь у створенні фресок для будинку Одеської східної палати. Як зазначала мистецтвознавець Т. Басанець, «у цих розписах молоді автори намагалися наблизитись до співучої ритміки малюнка, барвистих кольорів українського народного мистецтва. Вдалим було і поєднання національних мотивів з вишуканою мовою східної мініатюри» [2]. На жаль, 1934 році були знищені самі фрески, а в роки Другої світової війни – і будівля. Згодом було замовлення на розписи клубів сіл Катаржине (Знам’янка) і Краснослав під керівництвом професора політехнікуму Максима Гронця (1884-1963).
Ближче знайомство з Михайлом Львовичем Бойчуком (1882-1936) на певний період визначило стиль Миколи Павлюка у напрямі монументального мистецтва. Вже 1927 року Микола Павлюк, не без впливу Г. Кὁмара, став членом АРМУ (Асоціація революційного мистецтва України), яка представляла ліве, авангардне крило в художньому мистецтві України і лідером якого був «неовізантист» М. Бойчук. Провідною ідеєю члени асоціації вважали утвердження пролетарського мистецтва в сучасних національних формах, обстоювали першість монументального мистецтва перед станковим, впровадження мистецтва в побут, а відтак рівність ужиткового і образотворчого мистецтв, хоча сам Бойчук вважав монументальне мистецтво, як і музику, найбільш інтернаціональним. Їм протистояло інше угруповання – АХЧУ (Асоціація художників Червоної України), у якій тон задавали Ф. Кричевський, І. Їжакевич, Ф. Красицький та інші апологети більш традиційного реалізму та естетства.
Ось як описує Павлюк свою зустріч з метром (цитую у перекладі з російської): «Бойчук у 1927 році прийшов у Одеську організацію АРМУ і попросив мене і [Григорія] Довженка працювати на Хаджибеї. Говорили ми українською. Фігура Бойчука викликала довір’я і учнівський острах. Його категоричність у рішеннях композицій і несподівані пропозиції відійти від напрацьованих ескізів були для нас крайністю. Згодом, під час роботи на стінах, ми зрозуміли, що стіна вимагає самостійності. Мені дуже хотілося спробувати тематичні сюжети. Але мій рівень був недостатній для такої роботи. Випробовуючи мене на вміння, Бойчук виявив у мене талант на орнамент. Перш, ніж приступити до роботи, я навчався рисувати орнаменти з книжкових зображень і зі слів самого Бойчука. Багато було мук. Але, зрештою, коли ми з Довженком і Бізюковим стали пробувати рисувати орнаменти на стінах і порталах, робота нас захопила» [3].
Тож ми не перебільшуємо ролі Миколи Павлюка як художника в розписах Селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибеї, замовником яких виступили «Наркомздрав» і курортне управління України. Це була для нього, тоді ще студента, чудова школа і щаслива пора творчості, досвід якої він сповна застосує в подальших замовленнях. Він так описував метод роботи: «Картони до фресок робили кожен свій. Компоновали, потім затверджували. Прибивали на стіну… Робили фреску буоне (по сирій штукатурці. – В.К.), потім інколи торкалися темперою. Бойчук вимагав строго витримувати технологію, говорив: “перевірте на натурі […]”. М[ихайло] Л[ьвович] часто кудись їздив, пам’ятаю, говорив мені: “ Я замальовую, як воно, ці береги, глина стікає, рипи поробила”.
Був у М[ихайла] Л[ьвовича] старий портфель. Там завжди книги, репродукції, листівки. Мені він часто показував орнаменти, роботи старих майстрів. Буває, працюю і чую: “Миколо, та це ж нікуди не годиться. Ось подивись… Що ти там накрутив?” Бойчук віддавав перевагу холодному і дуже стриманому кольору. Орнаменти я малював в коричнево-зелених тонах. Усю роботу виконав від початку до кінця за півтора року. Орнаментом були прикрашені усі композиції центрального залу і фоє. Над входом до залу була ціла орнаментальна композиція.
Був у мене архів. Ескізи, начерки. Все пропало. Після війни я ходив у санаторій, бачив фрески. Згадувалось, як працювали, як співали веснянку [«А вже весна, а вже красна…»]: – Із стріхи вода капле, А молодому козаченьку мандрівочка пахне. Фрески селянам подобались. Вони говорили: “Ну просто, як в цекркві”» [4]. У той час молодь захопилася стилем Дієго Рівери, з яким познайомилися через завезені М. Бойчуком французькі та італійські журнали після його горезвісної подорожі Європою у 1926-1927 роках.
Як слушно зазначала мистецтвознавець Тетяна Басанець у статті «Послідовники М.Л. Бойчука: “Одеська майстерня”», мрія Павлюка виконати монументальну композицію здійснилася у 1929-1930-ті роки створенням серії фресок у Будинку преси ім. М. Коцюбинського, де центральну частину – «Україна під ярмом царату» він виконав самостійно, а ще чотири – «Читання газети», «Тракторна оранка», «Відпочинок» та «Технічне навчання» за ескізами Миколи Павлюка допомогали писати молодші студенти політехнікуму О. Шимко і О. Серякова. Керівниками були професори політехнікуму М. Гронець і І. Гурвич. Згадані розписи «в дусі Рівери», стали дипломною роботою випускника вишу. Певне наслідування мексиканського монументаліста, можливо перебільшене, вже за два роки стало причиною їх часткового знищення. Вони були замальовані олійними та вапняними фарбами. Як повідомляла Т. Басанець, у 1987 році нашарування фарби було знято. Деякі фрески, як-от «Читання газети», виявились у задовільному стані. Згодом їх знову покрили вже синтетичним набілом, що може спричинити псування. Минулоріч автор цих рядків оглядав зал, де були розписи (нині у цій будівлі Театр юного глядача). Судячи з усього, збереглися дві композиції по обидва боки від вхідних дверей. Поверх набілу їх задрапіровано. Це остання із відомих нам монументальних робіт Миколи Артемовича, який здобув унікальний досвід роботи над фрескою. Зазначимо, що українські майстри в ті часи були лідерами в цій царині, адже в росії викладачі і студенти ВХУТЕІНу зверталися до цієї техніки лише в навчальних цілях [5]. Зразком живописної манери письма на момент закінчення Павлюком інституту може слугувати картина 1930 року з колекції В. Мороховського під умовною назвою «Металурги», сміливій своїй реалізмом і експресією, ніби репліка на твори Адольфа Менцеля.
В біографії митця після закінчення політехнікуму є сторінка, пов’язана з його викладанням в Київському художньому інституті. Спершу він перебував у відрядженні на посаді директора Художнього «робфаку» і викладача рисунку і малярства в м. Макіївці, що на Донеччині (1930-1931), а згодом як декана і викладача спеціальних дисциплін вже у Київському художньому інституті. Це був період загострення політичної та ідеологічної боротьби, коли ліквідовувались мистецькі організації, особливо загрозливий характер вона набула в зв’язку з Постановою ЦК ВКПб від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій». Можливо, саме ця турбулентність і обмеження творчої свободи змусили М.А. Павлюка залишити Київ. Після розправи над «бойчукістами» у 1936-1937 роках він переключив свою увагу переважно на станковий живопис. Для нас важливо, що Микола Артемович не вибачив комуністичній системі це відверте вбивство світлих особистостей і залишився Людиною з великої літери.
Володимир КУДЛАЧ
За матеріалами газети «Чорноморські новини» від 16.07.2025 р. (№ 27).
