Романтична традиція “споглядання руїн” є метафорою  рефлексії, що відображає сам процес становлення культури. Це захоплення постіндустріальною величчю генерує фантазії, які не спрямовані на становлення власної культури, а скоріше на відсунення від постсоціалістичного чи постіндустріального “Іншого”. Термін “ruin porn”, введений письменником та фотографом Джеймсом Д. Гріффіном,  спочатку описував тенденцію приїжджих туристів фотографувати Детройт. Вони були надмірно зосереджені на руїнах міста, ігноруючи проблеми його мешканців, серед яких був і сам Гріффін. Початково введений для опису Детройта, цей термін використовується для опису великої кількості архівів (пост)апокаліптичної занедбаності, які широко представлені в фотостоках по всьому світу.  Особливу зацікавленість у “ruin porn” можно спостерігати у Східній Європі, зокрема  на прикладі популярності Чорнобильській зоні відчуження та взагалі в Україні. Ця взаємодія передбачає ієрархічні відносини, де експлуататорський погляд фотографа задовольняє вуаєристичні бажання глядачів, вилучених із контексту зображених місць. Джеймі Ран у статті, опублікованій у “Calvert Journal” у 2014 році, висвітлила етичні проблеми постсоціалістичного фетиша: “Такі роботи справедливо критикують за те, що вони применшують, естетизують і дегуманізують місто, зображаючи архітектурну форму оголеною та позбавленою людського, так само як порнографія об’єктивує тіло”.

Цю естетику можна побачити й в проєкті Ерліха, однак, на відміну від фотографів, які фіксують апокаліптичний світ для задоволення інших, Дмитро використовує певні архітектурні елементи та фотографічні способи для створення  художніх робіт та позбавляє місця людської присутності для задоволення власного бажання. Його неголосна та довірлива інтонація, здатність бачити драму в простих на вигляд обставинах життя, спокійний, навіть дещо відсторонений тон оповіді передає внутрішнє незадоволення митця тією долею, що заздалегідь вже приготована суспільству.

Порнографія руїн стає новим засобом естетизації зруйнованих ландшафтів. Це порно, тому що воно зачіпає аморальне, представляючи некеровану лібідинальну реакцію, яка пересилює раціональний страх смерті. Ми повинні визнати цю візіонерську спрямованість – бачення прийдешнього краху людства. Причина, з якої воно збуджує, полягає в тому, що воно пропонує образ нашої власної смерті, поки ми ще живі. Це наводить думку про те, що насправді існує не історичний, а лише геологічний час. І що ядерний вибух чи подальше вимирання людства не стане кінцем Землі. Це лише еволюційний кінець певного виду. Ми вже спостерігаємо закриття простору варіацій політики та особистісного досвіду капіталом, нацією та державою. Стираючи всі сліди людської присутності, художник репрезентує ностальгію за втраченим майбутнім, пропонує аполітичне усвідомлення історичних умов нашого расового та колоніального сьогодення та ставить питання: “Кому належить смерть?”