“Шкільності”
(досвід моралізаторства)

Спочатку вигляд цієї виставки змушує взятися за голову і зі зітханням сказати: “О, Боже, знову!”. Зараз куди не повернеш голову – все те ж саме Скільки можна?

І ця виставка буде грубуватою відповіддю: “скільки потрібно!”. Тому що авторка її переслідує цілком певну мету: покінчити з цим. Ні-ні, Інна Хасілєва не схильна перебільшувати виховної сили мистецтва. Але неабияк стомлена, як і більшість мирних громадян, усіма цими безчинствами, а може, що ще страшніше, просто ФІКСУЄ як чесний художник бачене (а від себе, особисто, додам: і чутне!).
У цих полотнах просто-напросто відображені, кострубато візуалізовані кострубаті ідеали школярок. Причому ці ідеали-мрії-прагнення юних особин не звалилися на них невідомо звідки, вони нас усіх оточують, з усіх боків, звідусіль. Тому й монофон робіт скрізь блакитного кольору “мрії”. Які художник ще й підписує, теж кострубато-достовірно, щоб не виникло різночитань. Тому й обрано подібну стилістику письма чи то крейдою на асфальті, чи то наїв латино-американський. Хоча найбільше вражають подробиці: фартушки і гольфики, з поверх вдягнутими туфлями на підборах-таки.

Інна Хасілєва запевняє, що їй, бідоласі, довелося самій вчитися в школі, де превалюють подібні життєві прагнення: машину б мати, та крутішу; стати зіркою як Шакіра, чи Леді Гага, чи ще хто, – і все, межа. І це було такою загадкою, що ще тоді, і ось тепер їй захотілося побути в їхній шкурі. Спробувати зрозуміти, відчути.

Тут відразу виникає сотня запитань, найголовніше з яких: “а чи потрібно?”, потім: “чи доступно?” і уточнення: “а вчителі-то які?”. Не переходячи до глобальної теми: “То що ж робити?” (невже це все, кінець цивілізації), відзначимо фантастичні барви ляшок! Саме такими отруйними кольорами приваблювали радянських споживачів до купівлі радянського м’яса. Радянського м’яса. Дурна реклама, грубо написана.
АЛЕ, основна перевага і відмінність цієї моралізаторської виставки в іншому: глядачі, поціновувачі образотворчого мистецтва вже давно втомилися від нашої одеської олії-масляної (т. зв. “південно-російської традиції”), а тому трансформовані, перероблені традиції легендарного Харківського Худпрому в будь-якому разі сприймаються як свіжий подих – якщо можна говорити про закарбовану вонидність наших днів.

Ута Кільтер